Землю огорнули сутінки, нагадуючи всім про час відпочинку. Востаннє на сьогодні глянув на квіти, що так легко піддалися чарам сну, і спрямував свій «транспорт» до будинку, який став для нього другим домом…
Минають роки, і кожен із них залишає щось на згадку. Дуже багато побачено, почуто, пережито. Сьогодні він готовий розповісти кожному, що тілесний біль порівняно з душевним — ніщо. Він це знає з власного досвіду…
Звичайно, є речі, які йому взагалі не дано зрозуміти. Наприклад, як, за яким принципом співіснують на Землі добро і зло? Не може змиритися з таким станом речей, бо має власне розуміння, що коли добре, то має бути добре всім. На його думку, людина з кожним прожитим роком має ставати не тільки розумнішою, але й добрішою, милосерднішою… А ще він знає, що найважче переносити самотність. Це настільки гнітюче відчуття, що до нього не звикнеш. Чи ж не воно доводило до відчаю? Чи не через самотність одна за одною приходили депресії? А думки про самогубство?
Він не може сказати, що був відкиненим, не сприйнятим, але, все одно, дуже довго залишався самотнім. Чому? Може, причина в інвалідному візку, у його неповносправності? А може, ритм людського життя такий, що всі спішать? Біля нього рідко хто зупиниться на дві-три хвилини, квапливо даруючи усмішку і звичне: «Як справи?». Іноді й відповіді не дослухає. Спішить…
Цікаво, куди б поспішив він, якби зміг стати на свої ноги? Ось уже більше двадцяти років він пересувається за допомогою рук, візка, а стоїть, хіба що на колінах. Нікому (навіть мамі) не зізнається в тому, що ходить… у думках. Отож, тільки йому достеменно відомо, що найперше, до кого пішов би, кого хотів би побачити, чий голос хотів би почути — до тата.
Розповів би йому про те, як було важко, коли залишилися удвох із мамою. Ніяк не міг зрозуміти, чому так сталося? І хоч став уже дорослим, а так і не знайшов відповіді на це коротке запитання. Глибоко переконаний, що дитині необхідні і мама, і тато, як Сонце і Місяць Землі.
Можливо, дорікнув би йому, що не по-чоловічому це — покинути слабшого, того, хто потребує допомоги. Знає, якби тато тоді допоміг зібрати кошти на операцію, відвезти до спеціалістів, він ходив би. На жаль, втрачено найдорожче в таких випадках — час.
Сказав би йому, як нелегко було кожної п’ятниці спостерігати, як біля реабілітаційного центру зупиняються автомобілі, з яких виходять усміхнені батьки. Вони беруть своїх дітей на руки і ті, щасливі, залишають центр до понеділка. Серце тоді билося так швидко, і він, прикутий до інвалідного візка, загартовував свою волю. Дуже не хотів, щоб мама бачила його сльози. Знав, що їй дуже важко…
Пригадав би, як одного разу, ще у п’ятому класі, почув за дверима класної кімнати до болю знайомий голос. І нічого, що то був урок, і вже зовсім нічого, що у візку, за декілька секунд відчинив двері і зрозумів, що помилився… Ні вчителю, ні однокласникам не зміг пояснити свій вчинок. Та й що б він їм сказав?
А ще запитав би у тата, чи знає він, що існує Бог? Що є Спаситель — Син Божий, Ісус Христос, Який готовий допомогти, захистити, втішити… Ці знання для кожної людини є дуже і дуже важливими. Коли сам дізнався про це від учителя християнської етики, то з його життя зникло відчуття самотності, а з ним і відчай, депресії, думки про самогубство…
Скільки разів він уявляв цю зустріч! І кожного разу вона виходила іншою: щось сказав би, а про щось і змовчав. Та незмінно дуже хотілося кожного разу — притулитися до міцного татового плеча і сказати:
— Я люблю тебе, тату!
Софія Прокопчук