Зрілі люди кажуть, що вони — наша надія. Що вони здійснять те, на що в нас не було можливостей. Що вони будуть кращими за нас. Що вони будуть добрішими і людянішими. Що вони обов’язково покращать цей світ. Що вони підкорять нові вершини знань і вмінь. Так кажуть про молодь.
Ця розмова з прекрасною молодою дівчиною Ельвірою Гребенюк віддзеркалює наші мрії і сподівання. Прочитайте, порадійте, утіштеся, повчіться, надихніться.
— Елю, розкажіть про свій життєвий шлях: яка у вас сім’я, як вас виховували, де ви навчалися, якими були ваші дитячі мрії?
— Я народилася першою дитиною у молодій християнській сім’ї, яка все життя жила у м. Рівне. Невдовзі у мене з’явилися ще два брати. Різниця у віці між нами невелика, тому ми росли разом і мені не довелося їх доглядати Батьки змалечку брали нас у церкву. Ми виростали у типовій родині служителів (дідусь був пресвітером у нашій церкві). Як я пригадую, ми були дуже слухняними дітьми і змалку знали, що таке дисципліна. Я і мої двоє молодших братів навчалися в одній школі (Рівненська ЗОШ № 14), яка знаходилась дуже близько біля нашого дому. Можна сказати, ми виростали у тепличних умовах звичної віруючої сім’ї.
У 16 років я вступила до Національного університету «Острозька академія». До речі, мушу сказати, що я завжди любила вчитись, дуже любила читати, хоча й не знаю, хто прищепив мені цю любов до читання. Це точно не були мої батьки. Батьки не змушували мене добре вчитись і не сиділи зі мною за уроками. Якось із першого класу я собі вирішила, що маю закінчити школу із медаллю, бо думала, що вона виготовлена із золота . У дитинстві я більше вчилася зі страху, аби не отримати поганих оцінок. Така була в мене нехороша мотивація. Коли я вступила до Острозької академії, там уже формувалась інтелектуально. Учитися було дуже нелегко. Я була молодша від усіх у групі, і взагалі навчання давалося складно… Я кидала ледь не кожного року . Було важко також і морально, бо почала взаємодіяти з людьми різних світоглядів. Постійно виникали ситуації, які кидали виклики моїй вірі, яка зародилась і зростала у дуже тепличних умовах. Острозька академія була для мене ще тою школою життя! Але я дуже зміцніла, навчаючись там. Я брала всі ті знання, які нам давали, училася жити самостійно, робити складні вибори, відстоювати свою точку зору, вчилася критично мислити і не прогинатися під обставини. І Бог завжди був поруч!
— Здобуваючи освіту в Острозькій академії, як ви мріяли/планували реалізувати себе в професії?
— Я з дитинства мріяла бути викладачем, не вчителем, а саме викладачем в університеті. Коли мені було лише 4 роки, мама запросила вчительку з англійської мови, яка приходила до нас додому. Англійська — це перше, що я почала вчити, і я завжди хотіла, щоб і моя професія, і все моє життя були пов’язані з цією мовою. Насправді, десь із років 15‑ти я мала мрію, навіть нав’язливу ідею, — поїхати жити в Штати. Мені здавалося, що Україна — це держава з дуже обмеженими можливостями, тому мені немає чого тут робити. У мене були амбіції: отримати дуже якісну освіту в США, аби потім мати хорошу роботу, яка і стала б моєю місією. Я хотіла, аби у моїй професії був дотик до людей, аби я могла на них у хорошому сенсі впливати, допомагати їм, робити їх життя кращим і легшим та знайомити з Ісусом, із Яким я крокую по цьому життю. Тривалий час зі своєї юності я була вкрай незадоволена, що народилася тут, в Україні. Я бачила, як мої друзі, з ким я виростала, емігрували у Штати, як дехто їхав учитися у Європу — і це було для мене каменем спотикання. Я завжди думала: чому я застрягла тут? Це ніби зачароване коло, з якого, як би я не намагалась, мені не вдавалося вирватися. Проте Господь працював зі мною через різні обставини життя і, напевно, найбільше через мої поїздки у далекі країни, аби моє мислення трансформувалося і я стала вдячна, що Бог помістив мене саме у це місце, де я виростала і живу!
Якщо конкретно, навчаючись в академії, я мріяла про прикладну лінгвістику, зокрема про галузь клінічної лінгвістики. Я навіть подавалася на магістерську програму, щоб учитися в Європі, але Бог зачинив мені ці двері теж…
— Кожна людина, яка має глибокий зв’язок із Богом, у певний життєвий момент переживає покликання від Нього до служіння. Як це трапилося у вашому житті? Якою була ваша відповідь?
— Мені завжди було непросто з цим, а також і з тим, як зрозуміти, що саме туди Бог кличе мене. Ніяких надзвичайних відкриттів у мене ніколи не було, а цікавило мене завжди у житті багато речей. Тому, я періодично дуже мучилася, чи стежина, якою я йду — це те, де Бог хоче бачити мене. Але в моєму житті все спрацювало так, що я сама захотіла поїхати на місію послужити у той період часу, коли збирала документи для навчання в Європі. Вірю, що Бог уклав у мене це «хотіння та чин за волею Своєю». Ніякої місіонерської романтики не було. Я просто почула про потребу, подумала, що могла б допомогти, бо Бог вкладав у мене певні вміння і формував характер до того, — і відгукнулась на ту потребу. Не думала, що ця діяльність надовго полонить моє серце
— Освічена красива молода дівчина, слідуючи за покликанням на місіонерську працю від Бога, збирається в Уганду. Якою була реакція сім,ї, друзів, церкви на ваше рішення? Хто і як підтримав, хто просто знизав плечима?
— Завжди боюся, як відреагує мама на ці не дуже безпечні поїздки. Але до того, коли я вперше почула про можливість послужити з українсько-білоруською командою в Уганді, я сама двічі була в Китаї — на волонтерстві й роботі. Напевно, після такого досвіду й переживань моїм батькам було вже не так складно відпускати мене служити із іншими віруючими людьми. Я була не сама — це було головне для мами і тата…
А в церкві всі ніби й очікували, що щось подібне мене чекає. Ніби й не сильно дивувалися. Один брат із моєї церкви «Примирення» прямо перед поїздкою підійшов до мене й сказав, що так і думав, що Бог готує мене до місії через усі мої досвіди поїздок, навчання і робіт. Брати та сестри переживали й дуже молилися, що було відчутно, бо умови, в які я їхала, трохи дикі. Але, напевно, мої місіонерські поїздки посприяли тому, що в церкві тепер розвинене місіонерське бачення. Загалом, мені здається, що мої близькі люди якось природно сприйняли, що я їду в Африку на місію. Можливо, це для мене самої стало найбільшою несподіванкою.
— Отож, Елю, ви на місії в Уганді. Розкажіть у форматі бліц: 5 напрямів вашого служіння; 5 уроків, які Бог дав вам особисто на Африканському континенті; 5 «печальок», які довелося пережити; 5 дивовижних відповідей на молитви.
5 напрямів служіння
Якщо в загальному про служіння всієї команди MZUNGU, — то це біблійна школа, домашні біблійні групи в селі як продовження загального біблійного навчання, що проводилось два роки поспіль. Крім того, ми співпрацювали з трьома сільськими церквами, де проводили молодіжні спілкування і готували команди з місцевих, щоб вони могли продовжувати такі молодіжні зустрічі, коли ми повернемось в Україну. Також ми відвідували сім’ї, де проживали діти-сироти, з яких і розпочалося служіння нашої команди в Африці і яких ми розвезли по сім’ях, щоб вони виростали в родині, а не в притулку. Також ми відвідували сім’ї студентів біблійної школи з метою благовістя. Ми дізнавалися потреби людей (протікає дах, немає чим платити за школу, немає що їсти) — і задовольняли їх, якщо була можливість. Ще у нас була польова клініка, де наші медсестри надавали першу медичну допомогу. Для дітей щодня розповідали біблійні історії, проводили уроки англійської, а в останніх двох поїздках спорядили дітей-сиріт учитися в сільських школах за місцем проживання.
5 уроків, які Бог дав особисто на Африканському континенті
Найбільший урок — це цінувати те, що я маю, дрібниці, на які я ніколи не звертала б уваги раніше — вода, що тече з крану, теплий душ, різноманітність їжі, наявність чотирьох пір року, але найбільше — можливість читати, учитися й дізнаватися нове про світ і про Бога! Ще один урок — треба бути розсудливою в тому, кому надавати допомогу й загалом як витрачати свої ресурси. Африканці сприймають білих як багатющих американців із мішками грошей, тому можуть маніпулювати, аби отримати зиск. Не варто допомагати всім підряд, треба мати мудрість у цьому, і це не означає, що ти недобра людина.
Наступний урок — не все, що з нашої перспективи здається хорошим чи поганим у житті інших людей, особливо тих, хто належить до цілком інакшої культури, — є таким для тих людей. Для прикладу, нам видається, що їжа, яку їдять угандійці, дуже несмачна, проте вони, скуштувавши наші страви, теж, м’яко кажучи, були не в захваті від них. Треба завжди вчитися дивитись на світ очима людини тієї культури, де ти служиш, а не оцінювати все через призму свого досвіду. І ще один урок — треба мати сміливість, щоб відгукнутись на Божий поклик, бо точно доведеться пожертвувати чимось своїм, але ще більшу сміливість треба мати, щоб продовжувати слідувати за цим покликом. Мені в певні періоди (і досі так трапляється) було дуже нелегко відмовитися від амбіцій і мрій та просто бути відкритою й приймати Божі плани щодо мене. Але я досі вчуся.
5 «печальок», які довелося пережити
Найперше, що приходить на розум, — це те, що люди в Африці часто нехтують своїм життям і життям своїх маленьких дітей, які повністю залежні від батьків. Нам доводилось бути свідками смертей, коли ми давали кошти мамі, щоб вона їхала у лікарню, аби її дитинці, хворій на малярію, надали допомогу, а вона просто сходила з автобуса і йшла додому, а дитинка помирала… Це, напевно, був найбільший удар. Прикро було дізнатися від жителів села, де ми живемо і служимо, що ніхто не хоче приходити в церкву до сільського пастора, у церкві якого наша команда спершу розпочинала служіння 5 років тому, бо він, а точніше його дружина надбала погану репутацію в селі. Люди не хочуть навіть приходити до них на подвір’я, бо ця жінка, за словами селян, «не любить людей». Треба було після стількох років думати про те, як звершувати служіння, свідчити про Христа, щоб люди не асоціювали це служіння із сім’єю цього пастора. Також важко перебувати у середовищі, де багато біснуватих людей, де вся культура пронизана чаклунством і поклонінням духам…
5 дивовижних відповідей на молитви
Те, що Бог покликав мене поїхати й спорядив усім необхідним, мене, Елю, яка ніколи й не думала в тому напрямі, — це диво! Те, що щодня у нас відновлювались сили працювати, служити, любити тих людей, проповідувати їм Євангелію — це теж прекрасні відповіді на наші молитви і молитви братів і сестер, які просили за нас Бога. Для мене завжди дивовижно, як Господь побуджує людей молитися й жертвувати фінанси на місію, — ця Божа робота по‑особливому дуже зворушує мене.
— Озираючись на досвід, здобутий у місіонерському служінні в Уганді, що ви порекомендували б сучасній українській молоді? Як ви тепер сприймаєте себе, свою церкву, свою країну?
— Щойно виникає спокуса поскаржитися на те, які не такі в нас: країна, медицина, освіта, як набридли ці дощі, холод, спека, як нудно в церкві на молодіжці, то варто порівнювати своє становище не з людьми з більш розвинених країн, а з тими молодими людьми (яких насправді у світі більшість), для яких навчитися читати — це вже вершина блаженства, у яких є лише дві погоди — нестерпна спека і сильні зливи, яким треба чекати годинами під палючим сонцем, щоб накачати з помпи каністру води і ще занести її додому, тому вони не можуть випивати достатньо води в день і дотримуватись здорового харчування. Тому дякуймо Богові, бо ми невимовно багаті.
Себе сприймаю тепер як людину, якій Бог послав благодаті понад міру: я здобувала якісну освіту безкоштовно, маю роботу за спеціальністю, маю церкву, де мене люблять і моляться за мене, і сім’ю, де мене чекають. Це усвідомлення прийшло через порівняння із тими місцями і ситуаціями, у яких Господь дав можливість побувати.
— Поділіться з нашими читачами: про що зараз мрієте, про що молитесь, як бачите своє майбуття?
— Зараз усе таке непевне і нестабільне через карантин. Я довго жила думками про Уганду, все чекала, що ми поїдемо туди цього листопада чи грудня… (інтерв’ю записували наприкінці 2020-го року. — Прим. автора). Але поки це неможливо. Тому я перефокусувала свої думки на тут і зараз — як я можу бути корисна для Божого Царства там, де я є.
Зараз навчаюся в Українській баптистській теологічній семінарії на факультеті міжнародна місія. Нещодавно в нас було дві сесії «Місіологія» і «Огляд Нового Завіту», які викладали дуже потужні викладачі-професіонали. Після цих курсів знову почала мріяти про викладання. Може, колись стану хорошим викладачем, який не лише «просвітлюватиме» уми студентів, а й надихатиме та допомагатиме їм.
Розмовляла Світлана Филипчук
