Українське суспільство здавна знане своїми сімейними цінностями. Тими зв’язками всередині сімей, які так приковували увагу й вабили представників інших культур. Коли на свята збиралися великі родини в домах своїх дідусів та бабусь. Коли діти на свята приїздили з далеких куточків країни лише для того, щоби разом провести трішки часу й поєднатися із тими рідними і близькими, яких так давно не бачили. І тоді лилася пісня рікою і засиджувалися до опівночі, і не хотілося розлучатися…
Не хочу сказати, що цього частково й сьогодні немає, проте розмова наша трішки не про те. Річ у тім, що така ситуація має і зворотний бік — коли діти відчувають контроль родини до самого скону. І часто не можуть прийняти самостійне рішення, бо «що ж подумають рідні…». Складається враження, що в нашій культурі узаконений диктат рідні в стосунках «діти — батьки». Тим більше, що подібне становище виправдовують заповіддю «поважай батька та матір». І тоді виникає питання: якою має бути ця повага й де межа, за яку батьки самі не повинні заходити, щоби дати дітям можливість пожити власним життям і навчитися самотужки вирішувати свої проблеми?
Вирішуючи це питання, потрібно згадати декілька важливих речей: хто такі діти для батька й матері, що Бог наказує батькам стосовно виховання дітей, що їм потрібно пам’ятати, щоб допомогти дітям поважати батька та матір.
По-перше, необхідно зрозуміти, яке місце посідають діти в сім’ї. Найчастіше, коли ми кажемо сім’я, то уявляємо тата, маму, дітей, бабусь, дідусів, тітоньок і дядечків, тобто всю рідню. Навіть якщо відкинемо тітоньок і всіх решту, то в кращому разі залишаться батьки і діти. Та Бог, коли засновував сім’ю, сказав, що це — лише стосунки двох людей — чоловіка й жінки. Чи ви поглянете на перші сторінки Біблії, чи десь посередині, чи наприкінці — скрізь ви побачите, що в Божому повелінні фігурують лише двоє людей. І саме нерозуміння цього питання і формує першу помилку. Бо сім’я — це завіт чоловіка любити дружину і дружини — любити чоловіка. І ці стосунки визначають атмосферу в домі, уміння вирішувати конфлікти, виявляти любов і будувати сімейне щастя. І ці взаємини мають бути настільки міцними, щоб назватися «одним тілом».
«Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, — і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:24).
Зауважте, що чоловік має залишити батька та матір і приліпитися до дружини. Це не означає забути чи зневажити, а відірватися від колишньої родини для того, щоби будувати щось нове. І в цьому вірші не згадується про дітей. Бо в Божому плані вони займають інше місце.
Коли прочитаємо Псалом 126, то можемо зрозуміти, що Бог говорить про дітей:
«Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому!
Коли міста Господь не пильнує, — даремно сторожа чуває!
Даремно вам рано вставати, допізна сидіти, їсти хліб загорьований,
Він і в спанні подасть другові Своєму!
Діти — спадщина Господня, плід утроби — нагорода!
Як стріли в руках того велетня, так і сини молоді:
блаженний той муж, що сагайдака свого ними наповнив,
не будуть такі посоромлені, коли в брамі вони говоритимуть із ворогами!»
Можна чітко побачити, що діти — це нагорода від Бога, яка залежить лише від Нього. Так само, як і будівництво дому чи безпека, це — в руках Господа. І ми знаємо, що є люди, які надзвичайно сильно бажають мати дітей, проте з тих чи інших причин у них нічого не виходить. І в потаємних кімнатах свого розуму розуміємо, що народження людини — це диво, бо навіть розвиток цілого тіла із однієї клітини (вже не кажучи про душу, яка «якось» поселяється в тіло) — це чудо.
Тобто Бог указує, що діти — це довірені нам люди, і наше завдання — виховати їх і пустити в цей світ спорядженими для дорослого життя. Саме тому на сторінках Біблії можна прочитати так багато повелінь батькам виховувати дітей, роз’яснювати їм важливі речі й допомагати вирішувати життєві проблеми. (Почитайте хоча б шостий розділ книги Повторення Закону, яку Мойсей написав перед входом ізраїльського народу в землю обітовану.)
Отже, функція батьків — виховати дітей, а не бути їхнім власником. Ось тут і починається найцікавіше. Багато батьків не розуміють цього або не погоджуються з цим. І фрази: «я тебе ростив», «я вкладав у твоє майбутнє кошти», «я маю право на тебе» — яскраве свідчення того, що ми мало що тямимо у вихованні. Адже наше вкладання в дітей — не інвестиції у свою ситу й спокійну старість. Бо такий підхід — це чистої води егоїзм. І подібне ставлення може призвести до того, що діти, зірвавшись із такого ланцюга і відчувши свободу, «полетять» у далекі краї і не захочуть повертатися туди, де відчувають себе річчю.
Апостол Павло, розважаючи над стосунками дітей та батьків, писав:
«Діти, — будьте слухняні в усьому батькам, бо це Господеві приємне! Батьки, — не дратуйте дітей своїх, щоб на дусі не впали вони» (Кол. 3:20–21).
Найперше в цьому уривку апостол указує на те, що діти повинні шанувати батьків і що це до вподоби Богові. Цю заповідь ніхто не відміняв і не применшував! Проте є й інші слова — для батьків. Відповідальність батьків аж ніяк не менша в цьому обопільному процесі. Більше того, безвідповідальність батьків призводить до того, що діти «падають духом» (в інших перекладах — «впадають у відчай»). Тобто батьки самі повинні знати, як виховувати дітей таким чином, щоби ті були слухняними їм, як перед Богом.
Для цього батькам, перш за все, необхідно знати про Бога і знати Самого Бога. Бо ми можемо навчити лише того, що вміємо самі, — не більше. Адже слухаючись батьків, діти слухаються Самого Бога. А як вони можуть це робити, коли ні батько, ні мати не може дітям показати Господа у своєму житті?
По-друге, батькам необхідно розуміти, що вони не можуть замінити Бога. Тобто вони не мають права примушувати дітей чинити проти того, що каже Бог, мотивуючи це вимогами родини, ситуації у світі чи своїми переконаннями. Бог завжди має залишатися на першому місці в житті людини. І ніхто не має права займати Його місце. Навіть якщо батьки вимагають чогось від дитини, еталоном їхніх вимог має бути Божа воля і Його Слово, а не бажання людей.
А ще для того, щоби допомогти дітям не впасти духом, їм необхідно зрозуміти й прийняти світ своїх дітей, щоб якнайкраще допомогти дітям осягнути стежку в житті і те, як по ній іти. І це останнє, мабуть, найважче. Бо нам потрібно дати дітям право на помилку, а собі — визнати, що діти самі мають пройти свій шлях.
Виховання дітей і їхня пошана до батьків — це не автоматичне явище, яке надприродним чином з’являється в чоловіка та жінки відразу після того, як народжується немовля. Це — праця над звільненням від своїх стереотипів і комплексів. Це визнання власної неспроможності виховати дітей без надприродного відкриття від Бога. Це розуміння і прийняття Його духовних законів і заповідей. І це щоденна праця над собою, перш за все над собою, щоби представити себе зразком поваги до Бога і Його заповідей у своєму житті.
І тоді ми пожнемо те, що сіяли. І ніяк інакше…
Олег Блощук