ЖИТТЄДАЙНА СИЛА З НЕБЕС
«Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає,
той скаже до Господа: „Охороно моя та твердине моя, Боже мій”, – я надіюсь на Нього!»
Книга Псалмів 90:1-2
Все життя у сім’ї Онопрійчуків ділилося навпіл – до аварії і після. У пресі було повідомлення, що двадцять п’ятого серпня на околиці міста сталась автокатастрофа. Голова сім’ї, Микола Купріянович загинув, його двоє неповнолітніх дітей отримали тяжкі пошкодження. Оце і все. Потім були похорони Миколи Купріяновича, директора фірми, а згодом всі забули і про цю трагедію, і про дітей.
За тиждень страждань і мук у Олени Василівни були різні думки. Чому це сталося у її сім’ї? Адже жінка мала все: достаток, турботливого чоловіка, веселих, непосидючих дітей — і за декілька секунд втратила все: спокій, забезпеченість, злагодженість. Де відшукати сили? Як змиритися з тим, що Миколу не повернути? За що лікувати дітей?
Її кровинки лежали в різних відділеннях лікарні. П’ятирічна Олечка – в травматології, а семирічний Богдан – у неврології. Лікарі дивувалися, як мужньо трималась Оля. Шість переломів спричиняли нестерпний біль, проте дівчинка не плакала, а лише тихенько стогнала, щоб нікому в палаті не заважати. І тільки коли приходила мама і ніжно гладила свою донечку по голівці, Оля зітхала і питала: «Чому тато не приходить? Я так хочу його побачити. Будь ласка, скажи, що я його чекаю…»
Олена Василівна розуміла: недобре обманювати дочку кожного разу, кажучи, що тато ще у відрядженні і швидко повернеться.
А Богданчик нічого не питав. Чотирнадцять днів жив завдяки найновішій апаратурі. Медичні консиліуми збирались постійно. Лікарі намагались вивести хворого з коми, але, на жаль, все було дарма.
Олена Василівна вагалась і не знала, як жити далі. Як допомогти найріднішим? Вона сиділа в коридорі відділення безмовна і скована відчаєм.
Молодий хлопець підійшов до сумної жінки і стурбованим голосом запитав: «У вас нещастя? Я можу чимось допомогти?» Юнак вийняв з кишені маленьку Біблію і прочитав: «Невже тільки добре ми будемо приймати від Бога, а злого не будемо приймати?» Хлопець пояснив, хто сказав ці слова терпіння і витримки. Для кожної людини вони є втіхою. Йов пережив свої страждання і вірив, що Господь зцілить хворе тіло. «Довірте своїх дітей у Божі руки і їм стане краще, – додав незнайомець, – тільки тоді ви зможете отримати життєдайну силу з небес», – сказав і сховався за дверима аптечного кіоску.
Олена Василівна розкрила залишену для неї Біблію і прочитала: «Милість Твоя, Господи, підтримувала мене при великих скорботах моїх у серці моєму, потішення Твої усолоджували душу мою…», «У Бозі спасіння моє… скеля сили моєї…»,— це були ті слова, які допомогли повірити в диво і всесильну любов Бога до страждаючих.
Олена Василівна складала молитви, як уміла, зверталась до Спасителя, просячи милості, і вона не забарилась.
Богданчик вчився ходити, говорити, жити по-новому. У Олі зрослись численні переломи.
І до сьогодні в сім’ї Онопрійчуків пам’ятають юнака, який колись разом з надією подарував їм Біблію. І коли трапляються невдачі, навіть Оля знає, де шукати порятунок. Вона відкриває Книгу Псалмів і починає читати: «Свого тягаря поклади ти на Господа і тебе Він підтримає…»
Зернятко на пам’ять: Милість Божа тебе стереже, а в часи недолі — допоможе.
ГРУШІ БАБИ КИЛИНИ
«Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають і заплати немає вже їм, – бо забута і пам’ять про них». Книга Еклезіаста 9:5
– Баба Килина померла, бо була дуже старенька, – розповідав Тарасик Іванкові.
Іванко примружився і таємниче повідомив:
– Хлопці на вулиці казали, що як помре баба Килина, то потім прийде бити палкою тих, хто в неї крав соковиті груші, ті, що біля колодязя ростуть.
Тарасик поцікавився:
– І хто це таке вигадав? Напевно Петько.
– Ти можеш не вірити, але цієї ночі чекай: баба і до тебе прийде, бо ти завжди перший сидів на груші.
Тарасик зайшов у свою кімнату і прислухався. Дощ стукотів, годинник вибивав свою мелодію. Тихо. Тарасик загорнувся у пухкеньку ковдру і вже засинав. Аж тут з вулиці почувся стук. Один раз, другий, згодом третій. Хлопчик накрився з головою і просив:
– Бабо Килино, я не буду більше красти груші. Не бийте мене.
Стукіт втих. Тарасик заспокоївся. Аж ось повільно зі скрипом відчинилися двері. Хлопчик закричав:
– Рятуйте! Заберіть її звідси!
До кімнати поспіхом зайшов дідусь:
– Чи, бува, сон поганий приснився, Тарасику?
– Ні, не сон, а правда. Баба Килина прийшла мене бити.
– Це що, покійниця? – перепитав дід Максим.
– Ага, – ледь вимовив онук. – Стукала по покрівлі, дверима скрипіла, йшла до мене.
– От тобі й маєш. Вітер на вулиці, яблука зриваються і падають на покрівлю, а двері скрипіли, – то кіт Васько до тебе добирався. Мертві не ходять, вони сплять у могилі. Не бійся. Баба Килина прокинеться, але тоді, коли її розбудить Ісус. В Євангелії від Івана сказано: «Наступає година, коли голос Божого Сина почують померлі, а ті, що почують, оживуть».
Тарасик повернувся на інший бік і заснув. І приснилась йому баба Килина у білій сорочці. Протягувала руки і пригощала грушами.
Зернятко на пам’ять: Не вір тому, що кажуть, а вір Слову Божому.